Всі публікації

LeaderUA

Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua

Композитор світового масштабу робив найнезручнішу для будь-якої системи річ – залишався собою

«Національність — киянин»

Є міста, в яких живуть люди. А є міста, які живуть у людях. Київ — саме такий.

Киянство —  особлива порода пам’яті. Воно не зникає з переїздом, не стирається часом і не змінюється разом із паспортами. Як добре вино, воно лише набирає сили з роками. Тому в цій рубриці не буде суперечок про те, кому належать наші герої. Я просто  згадуватиму людей, яких колись виростив Київ. Або торкнувся Київ. Людей різних національностей, поглядів і доль, об’єднаних одним спільним рядком у невидимій анкеті:

«Національність — киянин».

Валентин Сильвестров — один із найвизначніших українських композиторів другої половини ХХ — початку XXI століття. Його знають у світі, його музику виконують провідні музиканти.

У 1960-х він став одним із найпомітніших представників Київського авангарду. Серед його найвідоміших творів — «Тихі пісні», «Мета-музика», «Містерія для камерного оркестру», «Багателі».

Його музика не схожа на звичне уявлення про сучасну академічну музику. У ній багато тиші, пауз, відлунь, ледь помітних повернень уже почутих інтонацій. Проста мелодія може раптом прозвучати так, ніби ми чуємо її крізь багато років. Це музика, яка не стільки захоплює слухача, скільки пропонує йому слухати уважніше.

Для більшості киян його ім’я, найімовірніше, мало про що говорить.

У цьому є дивний парадокс. Композитор світового масштабу у власному місті залишався майже домашньою людиною — а тому майже непомітною.

Коли він починає говорити, досить швидко з’ясовується: перед нами не лише композитор. Перед нами людина, яка все життя намагалася зрозуміти одну просту річ: як залишитися собою і водночас не перетворити себе на проєкт.

Коли Сильвестров був молодим, він навіть соромився зізнатися, що пише музику. Музичного училища за плечима не було: до музики він прийшов досить пізно, займався приватно, а до консерваторії вступив майже самоучкою. Коли на вступному іспиті здогадалися, що він щось компонує, він цього не підтвердив.

Соромився.

Музика прийшла до нього через кіно. Після війни він подивився фільм про Шопена, уперше почув його музику, почав брати уроки фортепіано. І одного разу, повертаючись після уроку додому нічним Києвом, подумки грав Шопена й раптом подумав: добре було б колись зіграти цей етюд Шостаковичу.

У цій хлоп’ячій мрії вже є щось від майбутнього Сильвестрова. Не бажання стати знаменитим композитором. Не думка про кар’єру. Просто бажання показати одній людині те, що тобі самому здається важливим.

До Київської консерваторії він прийшов до Бориса Лятошинського. І про свого вчителя згадував несподівано: Лятошинський не стільки навчав, скільки «був свідком». Не нав’язував готових рішень, залишав учневі простір.

Можливо, саме тому Сильвестров так і не став композитором якоїсь однієї школи. Він сам називав себе автодидактом. А далі був Київ шістдесятих — художники, молоді композитори, розмови, важкодоступна західна культура. Так виник Київський авангард.

Сильвестров справді весь час трохи забігає вперед — не тому, що хоче всіх випередити, а тому, що йому вже цікаво те, до чого інші ще не дійшли.

У радянській музичній системі для такої людини місця, звісно, було небагато. Сильвестров не був політичним трибуном і не будував із себе дисидента. Він робив значно незручнішу для будь-якої системи річ: залишався собою. Писав музику, якої від нього не чекали, слухав те, чого офіційна культура не надто вітала, спілкувався з людьми іншого культурного світу. Іноді навіть мусив приховувати від комісії спосіб, у який написана його музика.

Це був не героїчний бунт — радше постійне, майже вперте небажання жити за чужим шаблоном.

Сильвестров несподівано виявляється дуже київською людиною.

Після закінчення консерваторії молодих фахівців намагалися розподіляти на роботу. Сильвестров відмовився їхати.

«Я живу біля Дніпра, і я нікуди звідси не поїду».

Він згадував Сінний базар, місця, де місто закінчується, булгаківські краї. І говорив про Дніпро майже як про чинник формування особистості: людина, яка з дитинства живе біля великої річки, отримує якесь особливе внутрішнє відчуття простору.

Ось тут і знаходиться той Сильвестров, який цікавий нашій книзі.

Киянин, якому було достатньо жити біля Дніпра.

Людина, яка не дуже довіряє готовим теоріям, зате довіряє миті. Яка говорить: не треба змушувати музику з’являтися — треба дочекатися її.

І, можливо, це стосується не лише музики.

Колись хлопчик ішов нічним Києвом і мріяв зіграти Шопена Шостаковичу. Потім став композитором, якого справді слухали в усьому світі. Але сам залишився людиною, яка віддала перевагу гучним деклараціям — тиші, великому успіху — розмові, а славі — можливості просто дочекатися моменту, коли щось справжнє саме себе почує.

Мабуть, тому назву його книги — «Дочекатися музики» — можна розуміти значно ширше.

Іноді треба дочекатися не музики.

Треба дочекатися самого себе.

А потім настав 2022 рік.

Людина, яка колись відмовилася їхати з Києва, бо жила біля Дніпра і не уявляла себе в іншому місці, тепер мусила залишити місто вже не за власною волею.

Сильвестрову було 84 роки. Він до останнього не хотів їхати. Вмовляли донька, онука, друзі, родичі. Зрештою він погодився — заради них.

Він виїхав до Німеччини. Тепер живе в Берліні.

І тут виникає майже неймовірний поворот цієї історії. Людину, яка все життя була так міцно пов’язана з одним містом, запитали, як їй в іншому.

Відповідь була майже обеззброююча:

«Берлін — це той самий Київ».

Можливо, це і є найточніша характеристика Сильвестрова.

Київ —  місце, яке, як свято, завжди з тобою.

Можна змінити вулицю, квартиру, країну. Але не можна залишити той внутрішній Київ, який сформувався в тобі одного разу і залишився назавжди.

 

Останні публікації