Владислав Смірнов Людина, яка повертала українцям право дивитися на себе власними очима

9 Вересня, 2026

Україна не повинна просити дозволу бути українською

Василь Яременко належав до того рідкісного типу українських інтелектуалів, для яких культура не була професією у вузькому сенсі, а формою служіння нації. Літературознавець, критик, публіцист, упорядник, дослідник Бориса Грінченка, Пантелеймона Куліша, української класики й давньої літератури, він десятиліттями робив роботу, яку держава майже завжди запізнюється робити сама: повертав українцям власну пам’ять, власний інтелектуальний канон, власне право на історичну суб’єктність.

Його справжній внесок не вимірюється лише кількістю книжок, передмов, антологій чи наукових статей. Яременко працював із самою тканиною української ідентичності. Він повертав із забуття і з радянського препарування тих, кого імперія намагалася зробити «другорядними», «місцевими», «етнографічними». Для нього Грінченко був не просто письменником, а націотворцем; українська мова — не засобом комунікації, а інструментом політичного існування народу; література — не прикрасою, а доказом безперервності нашої цивілізації. Він добре розумів те, що ми сьогодні знову вчимося усвідомлювати ціною війни: народ починають знищувати не лише ракетами. Спочатку в нього забирають мову, пам’ять, історичних героїв, право називати речі своїми іменами. І лише потім приходить армія.

Яременко був незручним саме тому, що не погоджувався на декоративну Україну. Його не влаштовувала держава, яка формально має прапор, герб і гімн, але живе чужими культурними кодами, чужими історичними схемами і чужими уявленнями про те, що українцеві дозволено пам’ятати, про що говорити і кого вважати своїм. Він різко реагував на русифікацію, на денаціоналізацію, на олігархічне захоплення держави, на ситуацію, коли український народ після здобуття незалежності формально отримав державу, але ще довго не був у ній повноцінним господарем.

Його публіцистика про українсько-єврейські відносини стала однією з найважливіших інтелектуальних дискусів початку 2000-х. Навколо неї були суди, експертизи, кампанії, захист «Сільських вістей», полеміка в українській інтелігенції. Але за всією цією бурею був принцип, який для мене залишається важливим: історична правда не може бути односторонньою. Українці не повинні боятися досліджувати складні сторінки відносин із будь-яким народом, так само як інші мають право говорити про складні сторінки відносин з українцями. Повага до інших не вимагає історичного самозречення. Рівність народів означає і рівність перед правдою — без колективної вини, але й без вибіркового замовчування.

В останньому великому інтерв’ю Яременко говорив про це вже майже з висоти цілого життя. Він прямо наголошував, що не має ворожості до жодного народу, але водночас не відмовляв українцям у праві говорити про себе зі своєї точки зору. Це важлива межа. Для нього критерієм була не кров і не прізвище, а ставлення до України — служиш їй чи використовуєш її, зміцнюєш її чи розчиняєш, працюєш на її майбутнє чи на чужу систему інтересів.

Саме тому Яременко сьогодні читається ширше, ніж просто літературознавець чи полеміст. Він був людиною української суб’єктності. Людиною, яка наполягала: Україна не повинна постійно дивитися на себе чужими очима. Не повинна просити дозволу бути українською. Не повинна соромитися власної історії, власного національного інтересу, власної культурної більшості, власного права бути центром своєї держави.

Він називав себе чорноробом науки. І в цьому була велика правда. Українська культура тримається не тільки на гучних іменах, а на тих, хто десятиліттями працює з архівами, рукописами, листами, старими виданнями, повертає забутих авторів, відновлює контекст, очищає нашу пам’ять від імперських нашарувань. Яременко робив саме це понад пів століття — до старості, майже втративши зір, але не втративши внутрішньої потреби працювати для України.

Тому пам’ятати Василя Яременка варто не як «контроверсійного професора» з давніх газетних скандалів. Варто пам’ятати його як одного з тих українських інтелектуалів, які допомагали нації повернути собі себе.

Його головний спадок для мене звучить просто: українська держава починається з української самоповаги. Повага до інших народів можлива лише тоді, коли ми самі не зрікаємося свого права бути господарями власної історії, культури і держави.

І саме за це Василь Яременко заслуговує на вдячну українську пам’ять.

Владислав Смірнов, публіцист

Владислав Смірнов Людина, яка повертала українцям право дивитися на себе власними очима

Останні публікації