Всі публікації

LeaderUA

Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua

Дмитро Луценко Тепер мені не страшно й умирати — я залишив людям пісні…

Він пережив Голодомор, на війні втратив слух і здатність говорити, поховав улюблену доньку та переніс сім інфарктів. Але саме ця людина подарувала Україні «Києве мій», «Мамину вишню» та сотні інших пісень, які знають і люблять покоління українців.

Народився Дмитро Луценко 1921 року в селі Березова Рудка на Полтавщині. Найяскравішим спогадом дитинства для нього залишився мамин спів.

«Пам’ятаю себе від маминої пісні», — згадував Дмитро. Мати співала навіть після виснажливої праці на колгоспному полі. «Пісня допомагала їй витримувати те каторжне життя».

А потім прийшов Голодомор 1932–1933 років. Від голоду померли батько та сестра Ярина. Сам Дмитро дивом вижив. Ще підлітком подався на Донбас, працював на шахтах, навчався.

У Києві йому допоміг письменник Іван Микитенко. Та коли 1937 року Микитенка репресували, Дмитра виключили з комсомолу за зв’язок із «ворогом народу».

Згодом була Друга світова війна. Луценко служив у розвідці, пройшов чимало фронтових доріг. 8 травня 1945 року зазнав тяжкої контузії. Втратив слух, не міг говорити.

Того ж року він зустрів Тамару. Через п’ять днів після знайомства вони одружилися й прожили разом понад чотири десятиліття. Після смерті чоловіка Тамара присвятила багато років збереженню та популяризації його творчості.

У 1962 році вийшла перша поетична збірка Луценка «Дарую людям пісню». Тоді ж народилася його найвідоміша пісня — «Києве мій».

Композитор Ігор Шамо написав мелодію за одну ніч. А Дмитро майже місяць шукав потрібні слова.

Як згадувала дружина поета, одного разу під час прогулянки Києвом вони почули, як закоханий хлопець запитав дівчину: «Ну як тебе не любити?»

Ця випадкова фраза допомогла завершити приспів.

Так народилася пісня, яка згодом стала офіційним гімном української столиці.

А вже наступного, 1963 року, родину спіткала страшна трагедія. Ще у школі донька Луценка Лариса зазнала травми голови після падіння зі сходів. Згодом її стан різко погіршився. Попри зусилля лікарів, 4 листопада дівчина померла. Їй не виповнилося й 17 років.

Лариса навчалася в музичному училищі, мала неабиякий талант і мріяла присвятити життя музиці. Її смерть стала для батька страшним ударом. Невдовзі Дмитро пережив перший інфаркт. Та попри хвороби продовжував писати.

Понад 300 його поезій стали піснями. З Луценком співпрацювали Платон Майборода, Олександр Білаш, Ігор Шамо та інші відомі композитори. Його твори виконували Дмитро Гнатюк, Ніна Матвієнко, хор Верьовки.

У 1976 році Луценко та Шамо отримали Шевченківську премію за низку пісень, зокрема «Києве мій». Усі преміальні гроші передали дитячим будинкам Києва.

А після Чорнобильської катастрофи Дмитро, попри тяжкі хвороби, неодноразово виступав перед ліквідаторами аварії.

16 січня 1989 року Дмитро Луценко помер. Йому було 67 років.

Незадовго до смерті він сказав дружині Тамарі слова, у яких, здається, вмістилося все його життя:

«Тепер мені не страшно й умирати — я залишив людям пісні…»

І він справді залишив. Сотні пісень, у яких живуть любов до матері, до рідної землі, до людей та України.

А його слова й досі співають мільйони.

Дмитро Луценко. Поет, у житті якого були і великий біль, і велике щастя. А в піснях, які він залишив Україні, — безмежна любов.

15 жовтня минуло  105 років від дня народження Дмитра Луценка — видатного українського поета-пісняра, Шевченківського лавреата, чиї слова стали частиною нашої культури.

“Українська перемога”

 

 

Останні публікації