Всі публікації

LeaderUA

Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua

Марта Думнич Ми можемо і мусимо прагнути миру. Але не капітуляція

Сто вісім років тому Україна вже намагалася домовитися з Росією про мир. Запам’ятаймо, чим це закінчилося. Бо вдруге ціна тієї самої помилки може бути остаточною.

4 жовтня 1918 року завершилися мирні переговори між Українською Державою та більшовицькою Росією.

Переговори тривали місяцями. Були делегації, протоколи, комісії, підписи. Ще 12 червня уклали попередній мир: припинення бойових дій, залізничне сполучення, повернення майна, подальші переговори.

Здавалося б – ось він, шанс домовитися. Але не дарма казали мудрі люди: жодна угода з Москвою не варта паперу, на якому написана. 13 листопада більшовицька Росія просто анулювала Брестський мир – а разом із ним фактично відкинула й домовленості з Україною. Незабаром почався новий наступ.

Українці спробували помиритися з росіянами. Хоча вже бачили, на що ті здатні. На початку 1918-го армія Муравйова вже приходила до Києва. Столицю варварськи розстрілювали з гармат, палили, грабували, гвалтували і страчували. Червоний терор забрав життя тисяч киян. Але ж так хотілося вірити у мир. Хотілося вірити, що червоний хижак став нашим порядним травоїдним партнером, що жахи і звірства позаду. Повірили… Що було далі – знає кожен. Голодомор, Великий терор, Розстріляне відродження, знищення української еліти, русифікація.

Саме тому тим, хто сьогодні панічно вимагає «миру за будь-яку ціну», варто відкрити підручник історії. Мир без сильної української армії, без реальних зовнішніх гарантій і міжнародної підтримки – це не мир. Це пауза, під час якої агресор перезаряджає зброю.

І нехай не тішать себе ті, хто потай думає: «Я їх зустріну хлібом-сіллю, і мене не зачеплять». У минулому столітті багато українських більшовиків теж вірили, що вони будують із Москвою спільне майбутнє. А потім Москва почала пожирати вже своїх учорашніх прихильників. Тисячі відданих радянській системі українців були розстріляні, ув’язнені, знищені. Бо імперії не потрібні союзники. Їй потрібні тільки слухняні раби, без самосвідомості, без внутрішнього стержня, без власної думки.

Ми можемо і мусимо прагнути миру. Але не капітуляції під його вивіскою. Бо історія вже показала: коли Москва не може взяти Україну силою сьогодні, вона бере підступністю.

У 1918-му, 1933-му, 1937-му Україна оплатила цей урок кров’ю. У 2026-му ми не маємо права про це забути.

Марта Думнич, засновниця ГО «Рух За Перемогу»

 

Останні публікації