Всі публікації

LeaderUA

Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua

Єлизавета Бєльська Примус держави під час війни – це гірка й важка необхідність. Але між законним примусом і правовим свавіллям лежить прірва

Під різними системами мобілізації в різних країнах спільний знаменник – Чоловік йшов виконувати обов’язок, залишаючись громадянином, а не безправним об’єктом

 

Влада наполегливо намагається довести нам, що силовий хаос, позбавлення прав, викрадення на вулицях і відсутність будь-яких часових меж служби – це єдина можлива ціна за збереження держави.

Мовляв, війна все спише, а в історії ніколи не існувало іншого шляху.

Це маніпуляція. Досвід країн, які проходили через найстрашніші війни ХХ століття, свідчить про протилежне: залучення мільйонів людей до війська може бути примусовим, але водночас впорядкованим, прозорим і людяним.

Під час Другої світової війни Велика Британія мобілізувала понад 5,8 мільйона осіб. Початковий вік призову там становив від 20 до 22 років. Лише з розгортанням війни межі розширили: від 18 до 41 року, а на піку кризи – до 51 року.

Проте британський уряд одразу запровадив суворий перелік зарезервованих професій. Висококласні інженери, хірурги, науковці та конструктори мали законну бронь незалежно від віку. Держава розуміла: відправити в піхоту людину, яка створює радари чи рятує сотні життів у тилу, – це безглуздо знищити власний інтелектуальний ресурс і програти війну.

Навіть коли країні катастрофічно забракло робітників у вугільних шахтах для військових заводів, міністр праці Ернест Бевін не влаштовував облав. Він запровадив лотерею за останніми цифрами реєстраційних карток для молоді від 18 до 25 років. Якщо твій номер випадав – ти йшов працювати в шахту. Жереб був один для всіх: і для синів шахтарів, і для синів лордів. Це знімало головний подразник у суспільстві – відчуття несправедливості.

У Сполучених Штатах через призов пройшли понад 10 мільйонів осіб. Законом визначили рамки примусової мобілізації від 21 до 36 років. Згодом планку знизили до 18 років, а верхню межу підняли до 45. При цьому чоловіків від 45 до 64 років зобов’язали лише зареєструватися для обліку трудових ресурсів тилу, але на фронт їх не відправляли.

Призовними комісіями у США керували не військові чиновники з нормами плану, а цивільні мешканці громади – місцеві вчителі, лікарі, юристи, які знали стан справ у кожній родині й не допускали свавілля.

Повістки надсилалися поштою, і від моменту отримання сповіщення до явки на збірний пункт людина мала від двох тижнів до місяця. Цей час надавався для того, щоб впорядкувати майнові та фінансові справи, оформити опіку над дітьми чи літніми батьками, передати бізнес, подбати про домашніх тварин і гідно попрощатися з родиною.

Чоловік йшов виконувати обов’язок, залишаючись громадянином, а не безправним об’єктом.

Головна причина нинішнього психологічного зламу чоловіків – це невизначеність термінів служби.

Американці ще тоді запровадили прозору систему демобілізаційних балів. За кожен місяць служби, перебування на передовій, поранення, вік та наявність дітей військовому нараховувалися бали. Людина, яка набрала необхідну кількість, мала законне право повернутися додому чи перевестися в тил.

Навіть у найважчі часи військовий бачив світло в кінці тунелю і розумів правила гри, а не почувався пасажиром із квитком в один кінець.

Звісно, ухилення від призову було злочином в обох країнах. Але за порушниками не полювали військові патрулі. Справою займалася цивільна поліція та суди. Призовник мав право на офіційний судовий розгляд, адвоката й прозорий вирок – штраф або ув’язнення. Людей не били, не тримали у підвалах і не відправляли силоміць на фронт без рішення суду та належного вишколу.

Для тих, хто з релігійних чи моральних переконань не міг брати до рук зброю, існував інститут відмовників за міркуваннями совісті. Вони проходили цивільний трибунал і направлялися на альтернативну службу – цивільну оборону, будівництво чи медицину. Суспільство отримувало користь, а не заляканого й зламаного громадянина у штурмовій бригаді.

І тепер головне, про що мовчать прихильники нинішніх методів: планка примусової мобілізації до 60 років – це нонсенс, якого не знали інші держави.

Британці й американці чудово розуміли: зрілі чоловіки після 45 чи 50 років – це фундамент, на якому тримаються економіка, управління та суспільство. Це досвідчені фахівці, керівники бізнесів, науковці, батьки. Відправити їх в окопи – означає підрізати коріння власної країни й позбавити її майбутнього.

Тільки у нас склалася викривлена парадигма, де повнолітні 18-річні юнаки вважаються «діточками», яким ще рано думати про обов’язок перед державою. Натомість чоловіків 50+, які вже відбулися у житті й професії, сприймають як витратний матеріал. Немов це просто біологічна сировина, якої прагнуть якнайшвидше позбутися, щоб потім навіть не довелося виплачувати пенсії.

Примус держави під час війни – це гірка й важка необхідність. Але між законним примусом і правовим свавіллям лежить прірва.

Повага до гідності людини, прозорі правила та правова процедура не послаблюють армію, а створюють довіру. Саме на ній тримається спроможність нації вистояти у виснажливій боротьбі.

Єлизавета Бєльська, мистецтвознавиця, видавчиня

 

Останні публікації