Всі публікації

LeaderUA

Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua

Віолетта Кіртока Я море вигрібаю ложечкою. Але ж треба вигрібати

Коктейль із акторів двох театрів  вийшов свіжим та одночасно з нотками крепкого досвіду та свіжого таланту

У кінці першої дії зрозуміла, що по моєму обличчю котяться сльози. Вистава таки пробила мою скептичну броню.

Режисеру та його технічній групі вистави КΑΣΣ_ΑΝΔΡΑ вдалося здивувати у час, коли дивує лише відсутність тривог усю виставу. Але тут так несподівано переміщували простір та час, за допомогою світлової графіки створювали різні епохи та простори, так легко переносили дії з давньої Греції у сучасність, що можна окремо поаплодувати саме цьому дійству. Більше того, задня стіна сцени перетворилася на… Трою. Сцена використовувалася на всю глибину. Задню завісу в якийсь момент просто прибрали. І залишки декорацій інших вистав, необроблена цегла, перехід до гримерок, та навіть пожежний щит, – все це стало стінами палаючого зруйнованого загарбниками міста.

І хоча вистава, зроблена на основі відомих текстів різних авторів, в основному – про долю жінки під час війни, її можливість згадувати майбутнє і надійно забувати минуле, про випробування, які кожна з нас проходить, є там момент, якому я позаздрила. До Касс, безсилої, виснаженої, згорьованої, приходить загиблий брат Гектор. Приходить, коли їй це потрібно найбільше. Думаю, не лише для мене цей момент став дуже щемким. Бо коли внутрішньо так само кричиш до всіх «Чого ви прийшли, сидите, дивитеся? Ідіть звідси!», або навпаки – замовкаєш в усіх сенсах: не пишеш, не висловлюєшся, зникаєш звідусіль, бо не бачиш сенсу в словах, дуже хочеться, щоб прийшов хтось з тих, кого втратила, бо так не вистачило часу за життя, і щоб дав трохи сил. Щоб відповів на мемчик про кісту від української мови. Щоб відчути під час обіймів металеву пластину на ключиці. Ті, кого ми любимо, насправді лишаються з нами. Але іноді так не вистачає дотику чи слова. Фізичної присутності…

Я ж чому була скептично налаштована? Бо все вже було. Все сказано мільйон разів, все безкінечно повторюється, наче світ несеться по кривавому колу і ніяк не зробить висновки, аби його розірвати. Причому найбільше страждають самі ті, хто хочуть його розірвати, кого безкінечно намагаються винищити. І фрази, які повторюють зі сцени, типу «За життя не дають нагород», навіть не дивують, як і тост «За мир», який виголошує той, хто найбільше прагне війни і несе її особисто. Саме тому я завжди виправляю цей тост на «За нашу перемогу». Бо є різниця між цими двома висловами.

Режисер вистави змішав акторів двох знаних київських театрів, і коктейль вийшов свіжим та несподіваним одночасно з нотками крепкого досвіду та свіжого таланту. І всі грають на однаковому високому рівні, ніхто не хибить. Євген Нищук, який грає Пріама, неймовірно сильний у сцені прощання з сином. Трохи зарослий, згорьований після втрати не лише старшого сина, а й країни, – все це дуже точно передає Євген Миколайович. Його акторський талант безсумнівний. Як вразила і Наталя Доля у ролі Гекаби – матері Геракла та Кассандри, дружини Пріама. Її монолог перевертає душі глядачів. Як і сцена помсти, відплати від дружини Агамемнона – Клитемнестри, яку досконало грає Тетяна Міхіна.

Окремий витвір мистецтва – роль бога Аполлона, який тут трансформується у психотерапевта. Його уособлює Віталій Ажнов. І це ще одна гідна робота в його великому доробку. До речі, у нього на сцені є неперевершена, але дещо скута партнерка – Афродита. Цю пару варто побачити на сцені особисто. І така можливість є. У листопаді два дні поспіль прем’єру покажуть у театрі імені Франка…

Я ішла з прем’єри з цитатою, яку досі повторюю: «Я море вигрібаю ложечкою». Але треба ж вигрібати.

Ну і досі думаю над фіналом вистави ΚΑΣΣ_ΑΝΔΡΑ, коли головна героїня дещо наївно проголошує: «Покласти край тому, що повторюється тисячі років , можна. Це розказувати цю історію». Але, по великому рахунку, я саме цим і займаюся. Роками розповідаю історії російсько-української війни, якій також вже сотні років. Розповідаю про наших величних Героїв, багатьох з яких за життя люди назвали Легендами. Варто це робити і надалі. Навіть якщо це видається наївним.

Віолетта Кіртока, журналістка

 

Останні публікації