Віктор Ягун Питання не в недовірі чи довірі Федорову, раднику Італії, а в державній безпеці
Є речі, які в державі, що веде повномасштабну війну, не можуть вирішуватися за принципом “нічого страшного, ми ж усі друзі”. 28 серпня Міністерство оборони Італії офіційно повідомило, що колишнього міністра оборони України Михайла Федорова залучено як радника з питань оборонних інновацій. І йдеться не про церемоніальну посаду, адже предметом консультацій визначено дрони, безпілотні системи, протиповітряну оборону, технологічні рішення, оборонну екосистему та процес переведення експериментальних розробок у серійне військове виробництво. Тобто саме ті сфери, які сьогодні значною мірою визначають здатність України воювати і до яких міністр оборони воюючої держави об’єктивно має доступ на зовсім іншому рівні, ніж будь-який приватний експерт чи консультант.
Пояснюють, що Федоров працюватиме позаштатно, залишатиметься в Україні, державної таємниці не передаватиме, секретних документів не вивозитиме. Формально це звучить заспокійливо, але в сучасній війні секрет — це далеко не завжди папка з червоним грифом. Іноді кілька фраз людини, яка знає реальний стан української ППО, ефективність певних систем, слабкі місця виробництва, проблеми з комплектуючими, фактичні темпи випуску озброєнь, перспективні програми, результати бойового застосування нових систем, переговорні позиції України та можливості конкретних виробників, можуть коштувати значно більше, ніж сотні сторінок документації. Саме тому аргумент “він лише консультує” не знімає питання, а, навпаки, ставить його ще гостріше.
Тим паче, ця історія вже виходить далеко за межі Італії. Федоров заявляє про бажання мати аналогічні консультативні ролі у США та Франції, паралельно працює над створенням приватного фонду оборонних технологій, залучає американський капітал і планує інвестиції у військові стартапи, робототехніку, дрони-перехоплювачі, ракетні системи та штучний інтелект.
І ось тут держава повинна поставити собі дуже просте, але принципове питання: де закінчується досвід колишнього міністра і починається інформація, отримана ним завдяки державній посаді, де закінчується професійна експертиза і починається службова інформація, де проходить межа між міжнародним обміном досвідом і передачею військових технологій, і головне — хто цю межу контролює.
Варто уточнити, сама по собі робота радником міністра оборони Італії не є державною зрадою. Юридично це принципово, адже стаття 111 Кримінального кодексу України вимагає наявності умисних дій на шкоду суверенітету, територіальній цілісності, обороноздатності чи державній безпеці України, а сам факт роботи на дружню державу такого складу злочину не утворює. Але з цього зовсім не випливає, що держава може просто заплющити очі на ситуацію. Існує Закон України “Про державну таємницю”, існує відповідальність за її незаконне розголошення, існує система експортного контролю, а поняття військових технологій охоплює не лише готову зброю та креслення, а й спеціальні знання, програмні рішення, технічну допомогу, консультації та інформацію, необхідну для створення, виробництва чи використання військової продукції. У технологічній війні консультація також може мати цілком конкретну технологічну й військову цінність, і це повинні чудово розуміти не лише у Міноборони, а й у СБУ.
І саме тут питання вже не стільки до Федорова, скільки до самої системи.
Йдеться не про стеження за людиною, не про політичне переслідування і не про фабрикацію справ, а про цілком нормальну професійну роботу, яка в будь-якій серйозній державі є стандартним елементом захисту національних інтересів.
Так, набутим Україною досвідом треба ділитися із союзниками, його треба використовувати для побудови міжнародних оборонних альянсів, спільних підприємств, технологічних партнерств та залучення інвестицій. Але робити це повинна держава, за своїми правилами, на своїх умовах і передусім у власних національних інтересах. Якщо сьогодні таких правил немає або вони не працюють, це набагато серйозніша проблема, ніж прізвище конкретного колишнього міністра, тому що прізвища змінюються, а система або існує, або її немає. І війна — найгірший час для того, щоб з’ясовувати це вже постфактум.
Віктор Ягун, військовий, заступник голови Служби безпеки України (березень 2014 – червень 2015)
Останні публікації
- Віктор Ягун Питання не в недовірі чи довірі Федорову, раднику Італії, а в державній безпеці
- Тимофій Милованов Мат – і перша кімната є!
- Його група територією росії пройшла 600 км пішки. Виконавши надважке завдання, повертаючись, потрапила у засідку
- Юлія Савостіна Хто заблокував рішення щодо будівництва та облаштування сховищ – відповідальні за збільшення жертв
- Едуард Рубін Поважний джентльмен біжить вулицею без капелюха – запахло грозою
- Володимир Поздняков Вболіваю, допомагаю, підтримую ППО і вам раджу це робити
- Віолетта Кіртока Пам’ятати – так само важливо, як і любити
- Антон Дробович Коли генерали не можуть виконати базової військової задачі
- Олексій Негребецький Діти так і залишаться абияк навчатися серед вибухів, руйнувань і виття сирен
- Анатолій Матвійчук Не хейтити і відштовхувати справжні таланти, а пригортати до себе
- Петро Порошенко «Культура» вбивць та варварів не може стояти поруч із працями Шекспіра, Ремарка та Сковороди
- Дмитро Єхануров У Румунії наприкінці правління Чаушеску держборгу не було зовсім
