Всі публікації

LeaderUA

Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua

Ігор Талалаєвський Людина, яка не визнавала недоторканних

У музеї зазвичай усе має своє місце: картини — на стінах, відвідувачі — перед ними, історія — у супровідних табличках. Олександр Ройтбурд вирішив порушити цей порядок. Він повісив портрет Сталіна під самою стелею, задрапував його чорною тканиною й перетворив на зображення Великого Брата, який стежить за всіма. Потім почав вводити до класичних залів сучасне мистецтво. Музей, який мав демонструвати минуле, раптом почав сперечатися із сучасністю.

Але Ройтбурд і до директорського кабінету був людиною, якій тісно в межах відведеного місця. Він міг бути художником, куратором, організатором, полемістом — і все це водночас. Здавалося, йому недостатньо створити картину. Треба було ще змінити обставини, за яких її побачать, роздратувати тих, хто вирішує, що мистецтво має право показувати, і перевірити, чи справді суспільство готове до свободи, про яку так багато говорить.

Ройтбурд народився 1961 року в Одесі. У 1983-му закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. Він належав до покоління, яке входило в мистецтво наприкінці радянської епохи, коли офіційні правила ще існували, але вже втрачали монополію на реальність.

У дев’яностих Одеса стала одним із центрів нового українського мистецтва. У 1993 році він став співзасновником асоціації «Нове мистецтво», згодом очолив її. Художнику було цікаво не тільки те, що відбувається на полотні, а й те, що відбувається навколо нього: хто дивиться, хто сперечається, хто обурюється, хто купує і хто намагається заборонити.

Він мав неабиякий інтелектуальний апетит. Це добре видно зі спогадів поета Бориса Херсонського, з яким його пов’язувала дружба майже у півстоліття. Вони познайомилися в одеському сквері Пале-Рояль, де молоді художники продавали свої роботи. Відтоді їхні життєві траєкторії не раз перетиналися.

Херсонський згадував Ройтбурда як людину величезної працездатності й інтелектуальної сили. Вони розмовляли про мистецтво, життя, людей. За два дні до смерті художника поет говорив із ним востаннє. Ройтбурд знав, що помирає, але тримався так, ніби нічого особливого не відбувається.

У цьому є щось дуже промовисте. Людина, яка все життя не боялася вступати в суперечки з іншими, не захотіла перетворювати власну смерть на головну тему розмови.

Інший епізод розповів художник Матвій Вайсберг. Вони познайомилися 1987 року, коли Вайсберг малював портрети в Одесі. Ройтбурд похвалив його роботи, представився й запросив подивитися власні картини. Потім вони майже десять років не спілкувалися, а згодом знову зблизилися. Їхня дружба з часом стала особливо теплою.

Ройтбурд умів справляти враження й на людей, які спочатку зовсім не були налаштовані до нього прихильно. Видавець Святослав Померанцев згадував зустріч в Одесі з Юрієм Андруховичем. Його дратував невисокий бородатий чоловік, який ходив залом і втручався у розмову. Пізніше, у майстерні художниці Наталії Андрухович, відбулася словесна дуель із тим самим незнайомцем. Говорили про літературу, історію, культуру, згадували дати, читали напам’ять Франка.

Незнайомцем виявився Ройтбурд.

Ця історія добре пояснює його спосіб існування. Він не обов’язково мав подобатися з першої хвилини. Значно важливіше було, щоб після знайомства його вже неможливо було ігнорувати. Він умів захоплювати розмову, а іноді й захоплюватися самою можливістю суперечки. Для нього інтелектуальне зіткнення було не прикрою перешкодою, а цілком природною формою спілкування.

Він не любив, коли мистецтво намагалися загнати в готові категорії. Це стосувалося й жінок у мистецтві. В одному з інтерв’ю його запитали, хто йому близький серед художниць. Ройтбурд відповів: «Я люблю жінок. Я не знаю, що таке “жіноче мистецтво”». А потім пояснив, що художниці цікаві йому не тому, що вони жінки, а тому, що вони створюють мистецтво.

Він називав Владу Ралко, високо оцінював Жанну Кадирову, стежив за роботами молодших авторок. У його відповідях відчувалася неприязнь до квот і формального розподілу за ознаками, які, на його думку, не повинні визначати художню цінність.

Чи був він у цьому послідовним у всьому особистому житті — з одного інтерв’ю не дізнаємося. Але його публічна позиція була цілком виразною: мистецтво не повинно отримувати поблажок через стать автора, як і не повинно зазнавати обмежень через його походження чи репутацію.

У власному живописі Ройтбурд поводився з традицією ще безцеремонніше. Він брав сюжети й образи європейської класики, переосмислював їх, додавав гротеск, еротику, тілесність, провокативні зіставлення. Його картини не завжди були зручними для глядача. Але зручність ніколи не була головним критерієм, за яким він оцінював мистецтво.

У 2009 році в київській галереї «Карась» показали роботу Ройтбурда з проєкту «УПОР», що викликала скандал через відверте зображення статевого акту. Проєкт був реакцією художників на законодавчі ініціативи, які, на їхню думку, могли обмежувати свободу мистецького висловлювання.

Через роки ця робота знову  центрі уваги. Одеський художній музей давно шукав можливість придбати картину з цієї серії. Коли з’явилася пропозиція купити роботу Ройтбурда, музей почав збирати кошти. Меценат забезпечив близько сімдесяти відсотків необхідної суми, але з’ясувалося, що запропонована картина дещо відрізняється від тієї, яку хотіли придбати. Її все одно купили.

Історія могла б завершитися звичайною музейною угодою, якби йшлося про будь-яку іншу картину. Але Ройтбурд був не будь-яким художником, а його твори давно стали зручним приводом для політичних суперечок. Під час протестів проти його директорства зображення скандальної роботи використовували як аргумент проти нього.

Мистецтво, створене для дискусії про свободу, перетворилося на інструмент боротьби з художником. Іронія була настільки очевидною, що Ройтбурд, мабуть, міг би написати про неї окреме полотно.

У 2017 році він переміг у конкурсі на посаду директора Одеського художнього музею. Для людини, яка десятиліттями працювала із сучасним мистецтвом, це було не просто призначенням. Музей давав можливість змінити саму логіку культурної установи.

Ройтбурд не приховував, що вважає архаїчний менеджмент, байдужість до культури й консерватизм офіційної мистецької політики серйозними проблемами. За його директорства в музеї почали проводити лекції, дитячі програми, нові виставки, вводити до експозиції твори сучасних художників. Він хотів створити повноцінну колекцію сучасного мистецтва й зробити музей місцем, куди приходять не лише подивитися на знайомі полотна, а й дізнатися щось про власний час.

Особливо показовим був його підхід до радянського мистецтва. Ройтбурд не вважав, що достатньо прибрати з публічного простору всі незручні образи й оголосити проблему вирішеною. Він наполягав на критичному переосмисленні. Тому й повісив портрет Сталіна роботи Ісаака Бродського високо під стелею, під чорною тканиною, — так, щоб диктатор нагадував Великого Брата.

На картині 1927 року Сталін ще не перетворився на недоторканне божество. Бродський зобразив його живою людиною, з фізичними особливостями, які пізніше офіційне мистецтво воліло не помічати. Ройтбурда цікавила саме ця суперечність: як зображення людини перетворюється на ікону влади, а потім знову стає предметом критичного погляду.

Він не хотів, щоб музей показував лише красиві пейзажі й квіточки, замовчуючи роботи, створені в межах ідеологічного замовлення. Приховування незручної частини історії він вважав ще однією формою неправди.

Це була позиція не без суперечностей, але цілком у його дусі. Ройтбурд не збирався полегшувати відвідувачам життя. Він хотів, щоб вони думали.

У грудні 2019 року Одеська обласна рада проголосувала за його звільнення. Почалася боротьба, у якій змішалися політика, культурні амбіції, особисті неприязні й питання про те, кому належить музей. Прихильники Ройтбурда вбачали в його усуненні спробу зупинити зміни. Протистояння тривало в судах і публічних дискусіях. У 2020 році він повернувся до виконання обов’язків директора й залишався на посаді до смерті.

Олександр Ройтбурд помер 8 серпня 2021 року. Йому було шістдесят років.

У його житті залишилося чимало невирішених суперечок, незавершених задумів і картин, які ще належить побачити в новому світлі. Але, мабуть, найточніше про нього говорять не музейні звіти й не переліки виставок. Про нього говорять друзі, які пам’ятають його розмови, інтелектуальні двобої, раптову ніжність і здатність працювати до останнього.

Він не прагнув бути зручним. І навіть коли опинився в музеї, де кожен предмет мав своє місце, продовжував ставити під сумнів сам порядок речей.

Портрет Сталіна дивився зі стелі. Сучасне мистецтво проникало до класичних залів. А директор, якого намагалися звільнити, повертався до роботи.

У Ройтбурда навіть музей не був місцем, де історія закінчується. Це було місце, де вона знову починала сперечатися.

Ігор Талалаєвський, письменник

 

Останні публікації