Олександр Ларін У фінансуванні, організації українського спорту панує звичайний феодалізм
Потреба реформувати організацію та фінансування українського спорту кричуща, і як це зробити.
Частина 2.
Про велике мистецтво «персонального випрошування» та про те, чому один дзвінок куму в Міністерстві руйнує будь-яку реформу
Керівники українських спортивних федерацій — люди неймовірно пристрасні. Вони вміють барвисто, з драматургічним надривом, скаржитися на чиновницьку сваволю. У кулуарах, за кавою чи в закритих чатах панує справжнє повстання: чиновників таврують за стоси безглуздих звітів, затримані підписи, втручання у склади збірних та ручне розкроювання бюджетного пирога.
Проте відбувається диво: як тільки двері високого міністерського кабінету зачиняються, це святе обурення миттєво випаровується, залишаючи лише лагідну посмішку та готовність до компромісів.
В українському спортивному середовищі досі квітне свята віра в те, що якщо ти видатний спортсмен, бізнесмен чи колишній депутат, то ти автоматично стаєш геніальним спортивним менеджером. Але вміння «порішати питання» завдяки зв’язкам — це не управлінська компетентність. Це звичайний побутовий феодалізм.
Слабкий керівник вимірює свій успіх класичним принципом: «Я вибив підпис!». Домогтися грошей для свого виду спорту , вгатити потрібну людину до офіційної делегації чи впросити чиновника «не чіпати наших тренерів цього року» вважається великою перемогою. Проте це ілюзія. Отримати персональну подачку — не означає змінити систему. Це означає добровільно стати її частиною й підсадити свою федерацію на голку вічної особистої лояльності.
Для міністерських бюрократів така роздробленість федерацій — справжній рай. Технологія «розділяй і володарюй» працює тут з точністю швейцарського годинника:
З одним керівником можна пошептатися й пообіцяти додатковий мільйон. Другому — суворо нагадати про «некомплект документів». Третього — показово ігнорувати місяцями. А четвертому — зробити персональний виняток, аби він став шовковим.
Поки кожна федерація бігає до Міністерства поодинці зі своєю протягнутою рукою чи власною гординею , державний апарат залишається абсолютним господарем становища.
Справжній інституційний тиск — це не сварка в коридорі й не демонстрація особистого авторитету. Це коли десятки федерацій об’єднуються навколо єдиних правил гри , готують альтернативні законопроєкти , вимагають прозорих конкурсів замість ручного розподілу коштів та оскаржують сваволю чиновників у судах і міжнародних інституціях.
Але для цього потрібно перестати шукати «особистий доступ до кабінету» і почати створювати систему, де цей доступ взагалі нічого не вирішує. А поки керівники вимагають винятків для себе, а не правил для всіх — невдоволення так і залишиться кулуарним шепітом.
(Продовження буде)
Олександр Ларін, голова ГО “Спортивний контекст”
Останні публікації
- Олександр Ларін У фінансуванні, організації українського спорту панує звичайний феодалізм
- Алла Лазарєва Макрон оголосить війну Росії?
- Емері Хамільтон Це війна проти, що сильний може просто забрати чужу землю
- Борислав Береза Позбутися ілюзій про доброго дядечка Сема і про рятівників-європартнерів
- Ігор Талалаєвський Людина, яка не визнавала недоторканних
- Кирило Лукеренко Придушені, але не вбиті революції в Угорщині, Чехословаччині та Польщі
- Нейт Уайт Поруч з Трампом Ніксон видається взірцем чесності, а Джордж Буш-молодший – генієм
- Юрій Сапронов Ви не уявляєте, які вони класні! Допитливі, глибокі, зухвалі, наполегливі, у постійному пошуку!
- Гаррі Каспаров Хто не може сказати “Крим — це Україна”, той мені не союзник
- Лесь Подерв’янський Хочемо мати Країну-треба підтримувати українську культуру
- Юрій Федоренко Брехня на короткій дистанції. Росіяни брешуть про захоплення, насправді втрачають
- Рефат Чубаров Перефразовуючи Джорджа Орвелла
