Всі публікації

LeaderUA

Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua

Анна Бон Знаєте, чого не можна купити в Америці? Класичний Кіндер-сюрприз

Україні потрібна значно складніша конструкція. Але принцип той самий

Бо всередині іграшка, а дитина може вдавитися. Митниця вилучає їх тисячами, а за спробу ввезти – штраф триста доларів. Держава, де гвинтівку іноді купити швидше, ніж записатися до сімейного лікаря, захищає дітей від шоколадного яйця.

А тепер те, заради чого я все це почала.

Виробник кіндера не пішов до суду. Не найняв лобістів доводити, що норма застаріла. Не написав жодної колонки про несправедливість. Він просто розрізав яйце навпіл. В одній половині шоколад, в іншій іграшка. Окремо. Формально це вже не цукерка з предметом усередині, а дві речі в одній упаковці. Норма ціла, продукт на полиці. З 2017 року Kinder Joy спокійно продається по всій Америці.

Уся різниця між «ми маємо рацію» і «ми на полиці» вмістилася в одну пластикову перегородку. Запам’ятайте цю історію. Ми до неї повернемося вже скоро.

Розповідаю це не тому, що після енергетики та геополітики раптом вирішила зайнятися шоколадом. Просто останні два тижні, і особливо після приїзду Джареда Кушнера та Стіва Віткоффа до Києва,  багато думаю про американців.

І поки дописувала цей текст, усі вони знову опинилися в одній кімнаті. Тільки вже не в Києві, а в Нью-Йорку, на Генеральній асамблеї ООН. Учора ввечері за нашим часом Зеленський зустрівся з Трампом. Поруч були Віткофф, Кушнер, держсекретар Рубіо і міністр фінансів Бессент. Зверніть увагу на останнє прізвище. На переговорах про війну за столом сидить міністр фінансів.

Це країна, з якою ми майже п’ять років намагаємося домовитися. І я все частіше думаю, що проблема не в наших аргументах. Аргументи у нас чудові.

Ми часто дивимося на ту саму проблему, але бачимо зовсім різні конструкції

Проблема у тому, що Україна і Європа дуже часто говорять з Америкою так, ніби американці це просто трохи багатші європейці, ніби вона це велика Європа. А вона не Європа. Вона взагалі не про це.

Багато років працюю з американцями. Будувала там бізнес, залучала американський капітал, запускала продукти для американського ринку, спілкувалася з інвесторами, підприємцями та людьми з політичного середовища.

А останні роки, працюючи між США та Європою зі штучним інтелектом, енергетикою та інфраструктурою, я особливо гостро бачу одну річ: ми часто дивимося на ту саму проблему, але бачимо зовсім різні конструкції.

Європейський чиновник заходить у переговорну з нормою. Є право. Є процедура. Є принцип. Спочатку доводимо, що ми маємо рацію, і з цього нібито само собою має випливати рішення.

Американець заходить із чотирма питаннями. Чого ви хочете. Що отримаю я. Хто платить. Що буде через десять років.

Ми говоримо про історичну справедливість. Вони запитують: що ви пропонуєте?

Ми пояснюємо, чому нам це потрібно. Вони відповідають: зрозуміло, а нам навіщо?

Ми говоримо про право. Вони запитують, хто гарантує виконання.

Ми говоримо про жертву. Вони рахують ризик.

І нам дуже хочеться назвати це цинізмом. Але то не цинізм. Це інша культура, у якій рахунок є формою поваги. Якщо людина рахує ваш проєкт, вона сприймає вас всерйоз.

Образитися на те, що тебе рахують, приблизно те саме, що образитися на лікаря, що він попросив аналізи замість того, щоб поспівчувати.

Я писала про це перед приїздом Кушнера. Але хто мене послухав? Тому й виникає дивна дипломатична ситуація, яку я називаю діалогом двох монологів.

А тепер згадайте виробника кіндера. Вони не сперечалися з нормою. Вони переробили упаковку.

І це, на мою думку, одна з найбільших помилок України та Європи у роботі із сьогоднішньою Америкою.

Америку не обов’язково любити. Її треба розуміти.

До речі, подобається нам це чи ні, але, на жаль, у Москві це зрозуміли давно.

Кремль десятиліттями інвестує у вивчення американської політичної системи. Не в любов. У розуміння. Як влаштовані інститути. Хто на кого має вплив. У кого які стимули. Якою мовою говорить американська сила і що вона взагалі вважає аргументом.

Авжеж всі розуміють ціну особистого контакту, символів, лестощів. Але треба ще зрозуміти, що для Трампа результат має бути не тільки правильним, а й зрозумілим американському виборцю.

І щодо американського переговорника недостатньо принести історичний трактат, чому ти правий. Недостатньо смачно нагодувати (це взагалi окрема тема). Треба принести конструкцію, яку він здатен перетворити на результат.

У Нью-Йорку Рубіо і Лавров зустрілися за зачиненими дверима. Без заяв для преси, без камер, без жодної подробиці після. Саме цього дня 51 країна підписала спільну заяву з вимогою до Росії припинити вогонь і повернути депортованих українських дітей.

Одна кімната збирає підписи. Друга кімната веде розмову. Працювати треба в обох, а не тільки в тій, де нам аплодують.

Американці, до речі, так працюють не з учорашнього дня. Від човникової дипломатії Генрі Кіссінджера після війни 1973 року на Близькому Сході до значно жорсткіших переговорних конструкцій у Дейтоні впізнається один і той самий принцип: велику проблему, яку неможливо вирішити одним красивим документом, розкладають на менші домовленості, виконання яких можна перевірити.

Хто що робить. Хто контролює. Хто перевіряє. Що відбувається, якщо домовленість порушують.

Мені взагалі здається – людина, яка приходить на переговори з метою «вирішити все раз і назавжди», або дуже оптимістична, або просто дуже любить довгі наради.

Україна не Боснія. Україна не Близький Схід. Чужі територіальні моделі механічно переносити на нас не можна.

Але американський почерк пізнається.

Саме тому я дуже обережно ставлюся до фрази «Кушнер нічого не привіз». Ми цього поки просто не знаємо.

Віткофф і Кушнер побували в Москві, потім у Києві.

Посиділи. Поговорили. Посміялися.

Кортежі роз’їхалися, а наші аналітичні телеграм-канали пішли писати фоліанти на тему «Кушнер нічого не привіз».

Люблю цей жанр. Це як оцінювати успішність раунду інвестицій за тим, наскільки смачними були круасани на вхідній зустрічі.

Кожна секунда цієї війни коштує українському бюджету приблизно 2 200 доларів.

Так, прориву, який можна було б винести великими літерами на першу шпальту, немає. Але Україна вже готується до можливого відновлення тристоронніх переговорів у жовтні. Головною суперечністю залишається Донбас.

А тепер ціна питання. Цифри минулого тижня ( і вони не мої) – кожна секунда цієї війни коштує українському бюджету приблизно 2 200 доларів.

Поки ви прочитали ці два рядки, пішло ще кілька тисяч.

Голова бюджетного комітету Ради Роксолана Підласа сказала: один день війни коштує держбюджету близько 190 мільйонів доларів. Не рахуючи зброї від партнерів. У 2024-му було 140.

За вісім місяців цього року на безпеку й оборону пішло майже 42 мільярди доларів. Власного ресурсу, доходів бюджету та внутрішніх запозичень, залучили 39.

Тобто, війна стала настільки дорогою, що ми не можемо покрити навіть власну частку видатків.

І Сили Оборони заявляють про додаткову потребу ще у 27 мільярдів доларів до кінця року.

А тепер порахуйте разом зі мною. Один місяць без результату за столом коштує нам близько шести мільярдів доларів. Не метафорично. Просто шість мільярдів.

Кожен раунд, який закінчився нічим, має цінник. Просто його не показують у новинах. Та найвищу ціну, яку ми платимо кожного дня- це втрачені життя наших людей!

А тепер підніміть очі на наступний рік. Проєкт бюджету на 2027-й, внесений у Раду 16 вересня. На оборону й безпеку 4 трильйони 885 мільярдів гривень (близько 110 мільярдів доларів)

Це 66,8 відсотка всіх видатків держави. Дві третини. Зовнішньої підтримки треба 52,6 мільярда доларів. Партнери підтвердили поки що 20.

Війна поступово перестає бути статтею нашого бюджету. Вона стає його архітектурою.

І поки ми сперечаємося, наскільки ми незалежні, цього тижня Європа оголосила 3,3 мільярда євро на наші ракети й дрони. І гроші вже фізично зайшли.

Я дуже вдячна. Але вдячність не має заважати арифметиці. Країна, оборона якої залежить від голосування в чужому парламенті, має суверенітет. Суб’єктності вона ще не має.

Учора до цієї думки додалася ілюстрація. Євросоюз продовжив індивідуальні санкції проти росіян одразу на три роки замість звичних шести місяців. Це добра новина. Але в тому самому пакеті з-під санкцій вивели Усманова і Фрідмана. Зеленський назвав такі сигнали самогубними. Рішення ухвалювали не ми. Ми просто прочитали результат.

13 вересня Кушнер виступив на форумі YES у Києві. Дослівно: «Путін окреслив свою лінію того, чого він хоче досягти. Якби Україна захотіла відійти до цієї лінії, ми б уже мали зібрану решту угоди. Але Україна зараз не хоче цього робити».

Прочитайте це повільно. Уся конструкція миру, за словами людини, яка її збирає, впирається в одне.

І тут я скажу те, що не сподобається багатьом:

Автоматичне «ні» на кожну американську пропозицію –  не позиція. Це відмова від розмови ще до того, як стали відомі умови. І автоматичне «так» – це взагалі не розмова!

Пропозицію, яка нам не підходить, треба розібрати, показати, де саме вона не працює, і покласти назустріч свій варіант. Це нудно. Це довго. Це єдине, що взагалі колись працювало.

Суверенітет, безпека людей і самостійність країни не є активами для обміну. Усе інше є предметом переговорів. Різницю між цими двома реченнями і треба вміти пояснити англійською.

Нового тексту плану ніхто не публікував. Тристоронню зустріч офіційно не призначили, раунд готують на жовтень.

Окремо про чутку, яка гуляла тижнем раніше: нібито тепер від Києва вимагають юридично визнати втрату територій і змінити Конституцію. Це переказ однієї народної депутатки, зі словом «нібито» і з джерелом «з-під поли». Ніхто цього не підтвердив.

Але навіть якби хтось цього забажав, є одна нудна перешкода. Стаття 157 Конституції забороняє змінювати Основний закон в умовах воєнного стану. І окремо забороняє правки, спрямовані на порушення територіальної цілісності. Стаття 73: питання зміни території вирішуються виключно всеукраїнським референдумом.

Тобто вперше за багато років наша бюрократія працює на нас. Мирний план можна переписати за ніч. Конституцію не можна.

І поки я це дописую, картина змінюється щодня. Учора з трибуни ООН Трамп сказав, що війну владнають «швидше, ніж люди розуміють», і нагадав, що днями підписав новий закон, який дає йому великі тарифні повноваження. Його фраза: час припиняти вбивства.

Після зустрічі з ним Зеленський написав дослівно: «І Сполучені Штати, і Україна хочуть, щоб ця безглузда російська війна завершилася до зими. Ми обговорили можливі деескалаційні кроки, які можуть відкрити шлях до дипломатії».

І паралельно з цим Кремль говорить своє. Пєсков сказав, що Росія хоче не перемир’я, а «мир назавжди». Наступного дня там додають, що передумов для переговорного треку поки немає. Перекладаю з дипломатичної: ми не відмовляємося, ми просто не поспішаємо.

А це «не поспішаємо» , як ми щойно порахували, коштує сто дев’яносто мільйонів доларів на добу. Не їм. Нам.

А тепер те, що мало хто пояснює простими словами, а воно стосується вас безпосередньо.

16 вересня Федеральна резервна система США підняла ставку. Уперше з 2023 року, одноголосно, дванадцять із дванадцяти. Інфляція в Америці вища за ціль. Наступного дня наш Нацбанк підняв свою до 16 відсотків. Для вас це означає одне й те саме в обох країнах: дорожчий кредит.

13 і 14 вересня Трамп публічно попросив Україну припинити удари по російських НПЗ. Причина, яку він назвав: ціни на дизель у США.

10 вересня на з’їзді своєї партії він пообіцяв по п’ять тисяч доларів кожному дорослому американцю, якщо республіканці виграють проміжні вибори.

Ми чотири роки слухали, що «тисяча» це популізм. Виявляється, це був просто маленький бюджет.

Складіть це разом і отримаєте просту картину.

Війна, яка для нас є питанням виживання, для американського виборця цієї осені стала питанням ціни на заправці.

І це підтвердилося дослівно. Знаєте, з чого Трамп почав зустріч із Зеленським? Не з лінії фронту. Дослівно: «Ми обговоримо удари по нафтопереробці. Це впливає на ціни на пальне». Ось у який порядок денний нам треба вміти вписати власну безпеку.

Хто приходить з порожніми руками, той отримує чужий документ на підпис.

І тут важливий нюанс, прошу не пропустіть. Людині, якій терміново потрібен результат до листопада (виборів), можна багато чого запропонувати. Але запропонувати може тільки той, хто приходить із власним рахунком. Хто приходить з порожніми руками, той отримує чужий документ на підпис.

І тут хтось справедливо скаже: добре, Анно, з діагнозом усе зрозуміло. А що б ти сама поклала на той стіл? Відповідаю.

Я би принесла одну сторінку. Американці взагалі поважають людину, яка вміщує свою пропозицію на одну сторінку . Якщо тобі потрібно сорок слайдів, значить, ти сам ще не зрозумів, що продаєш.

Не починала б із того, скільки нам потрібно грошей.

На цій сторінці було б три рядки. Що отримує Америка. Чим вона ризикує. Хто в Україні відповідає, якщо щось піде не так. І під кожним рядком цифра, а не прикметник.

Мені хочеться, щоб про Україну у Вашингтоні говорили не тоном «бідолашні», а тоном «а ми туди не запізнилися?»

Бо мир, у якому ніхто нічого не збудував, тримається рівно до першої провокації. А мир, у якому хтось уже вклав гроші в електростанцію чи дата-центр, пильнують значно уважніше. Власні гроші взагалі стережуть краще за будь-яку конвенцію.

Але інвестор читає не тільки новини з фронту. Він читає і новини про те, як наші силовики з’ясовують стосунки між собою зі зброєю в руках, про корупцію, про беззаконня. Після такого він уже не питає про прибутковість. Він питає, хто тут взагалі головний.

І тут можна було б сказати: красиво звучить, але де механізм? А механізм є. Принаймні на папері.

Подано понад триста проєктів. Схвалений аж один. Профінансовано жодного!

Є Американсько-український інвестиційний фонд. Сьомого січня цього року американська DFC відкрила онлайн-портал для подачі проєктів. Енергетика, транспорт і логістика, зв’язок, нові технології, критичні мінерали. Не тільки надра, як у нас люблять розповідати.

Тобто двері відчинені вже дев’ять місяців. Із табличкою, адресою і формою заявки.

Тепер цифри. Прошу вас дочитати цей абзац до кінця.

3 вересня заступник міністра економіки Єгор Перелигін назвав стан справ. Подано понад триста проєктів. Понад 60 відсотків із них енергетика.

Схвалено один. Профінансовано жодного!

Один із трьохсот. І це не американці нас не почули. Це оцінка нашого ж заступника міністра: більшість проєктів досить сирі, без детальних обґрунтувань і розрахунків.

А тепер згадайте виробника Кіндера  ще раз.

Вони не пояснювали американському регулятору, що він несправедливий. Вони подивилися на вимогу і переробили продукт так, щоб він у неї вмістився.

А ми надсилаємо триста заявок і ображаємося.

І остання цифра цього блоку, найгірша. Стартовий капітал фонду сто п’ятдесят мільйонів доларів.

Сімдесят п’ять американських і сімдесят п’ять наших.

Один день війни коштує нам сто дев’яносто мільйонів. Увесь фонд, навколо якого стільки розмов, менший за один день нашої війни.

І все одно це важлива штука. Бо коли міністр фінансів США оголошував ту єдину схвалену інвестицію, він сказав дуже точну річ: і американська, і українська економіка можуть виграти від цього партнерства.

Він не сказав «ми вам допоможемо». Він сказав «ми обидва виграємо».

І ще одна помилка, яку ми робимо знову і знову. Ми будуємо відносини з прізвищем. Обама. Байден. Трамп. А Америка значно більша за Білий дім. Хороші відносини зі США повинні переживати американські вибори. Інакше це не відносини з Америкою. Це відносини з тимчасовим орендарем Овального кабінету.

Україні час зробити так, щоб її стабільність була потрібна світові не тільки з моральних причин.

Стати настільки важливою для європейської енергетики, американських технологій, AI, оборони, логістики та капіталу, щоб інвестиція в Україну була не благодійністю, а хорошою угодою.

І тепер востаннє згадайте виробника кіндера.

Вони зрозуміли правила, змінили конструкцію і – річ повернулася на полицю.

Україні потрібна значно складніша конструкція. Але принцип той самий.

Недостатньо мати рацію. Треба побудувати систему, у якій партнеру вигідно, щоб у тебе все вийшло. Згодні?

Анна Бон (Бондаренко), підприємиця, скрипалька

Останні публікації