Всі публікації

LeaderUA

Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua

Максим Голубєв Притча ставить смерть поруч зі словом, щоб ми нарешті помітили слово

Є стара хасидська думка, яку приписують Баал-Шем-Тову: людині від народження призначено вимовити певну кількість слів. Коли останнє слово сказане — людина помирає.

Ця притча  загалом добра. Вона не забороняє говорити. Вона змушує запитати про ціну слова.

Рамі Шапіро формулює це майже нестерпно просто: якщо кожне вимовлене слово наближає смерть, наступного разу, коли захочеш щось сказати, спитай себе — чи варте воно того, щоб за нього померти?

Суворий критерій. За більшість наших розмов ми, мабуть, помирати не погодилися б. За сварку в коментарях — навряд. За пояснення незнайомій людині, чому вона дурень, — теж. За фразу, кинуту дружині чи чоловікові лише тому, що день був поганий, — тим більше.

Але існують слова, за які люди справді платили життям.

«Ні».

«Я не підпишу».

«Він невинний».

«Сховайтеся тут».

«Я залишуся з вами».

«Це неправда».

І раптом стає видно, що слова дуже різні за вагою. Одні займають місце в повітрі. Інші — місце в людській долі.

Можливо, тому Рош га-Шана — добрий час згадати цю дивну легенду. Єврейський Новий рік мало схожий на наше звичне уявлення про новий рік. Тут немає необхідності переконувати себе, що від завтра все почнеться спочатку. Людина входить у новий рік разом із тим, що вона вже зробила. Разом зі сказаним. Разом із тим, чого не сказала.

Це набагато серйозніше.

Бо зроблене ще можна іноді виправити дією. Розбиту річ — склеїти. Борг — повернути. Двері — полагодити. Дерево — посадити. Зі словом складніше.

Воно має дивну властивість: зникає відразу після того, як прозвучало, і водночас може залишатися десятиліттями. Мати давно померла, а людина пам’ятає одну її фразу. Учитель давно забув учня, а учень усе життя пам’ятає, як той одного разу сказав при всьому класі: «З тебе нічого не вийде». Чоловік і жінка прожили разом сорок років і вже не можуть точно пригадати, через що сварилися того вечора, але обоє пам’ятають речення, після якого кілька днів не розмовляли.

Слова не мають ваги, але дивним чином залишають синці.

Іноді — навпаки. Людина проживає ще десять років лише тому, що одного разу хтось сказав їй: «Приходь завтра».

У цьому сенсі наша мова справді є частиною нашого життя — не метафорично, а майже фізично. Ми витрачаємо себе через слова. Входимо ними в інших людей. Залишаємо там щось своє, часто навіть не знаючи, що саме.

Тому думка про обмежену кількість слів мені подобається. Не тому, що вона закликає мовчати. Мовчун може бути не мудрішим за балакуна. Іноді мовчання — боягузтво. Іноді саме несказане слово переслідує людину довше за сказане.

«Пробач».

«Залишся».

«Я боявся».

«Я помилився».

«Я люблю тебе».

Можливо, десь існує й інший рахунок — слів, які нам було дано сказати, але ми так і не наважилися. І невідомо, який із цих двох рахунків страшніший.

Рош га-Шана нагадує ще про одну річ: час не просто минає. Час підбиває підсумки. З роками це відчувається дедалі фізичніше. У двадцять років здається, що життя — нескінченний чернетковий файл. Можна написати дурницю, стерти, переписати. Почати іншу версію себе.

Потім раптом виявляється, що значна частина тексту вже написана начисто. Деякі люди пішли. Деякі двері більше не відчиняються. Деякі розмови неможливо повторити. І тоді питання «що я ще хочу сказати?» перестає бути літературним.

Може, саме тому в Рош га-Шана звучить шофар. Його звук майже не схожий на музику. У ньому немає красивої мелодії, яку хочеться наспівувати. Це радше сигнал. Різкий звук, що перериває звичний шум.

На мить усі слова стають зайвими.

Можливо, людині час від часу потрібен такий звук. Щось, що перебиває її нескінченний внутрішній монолог і каже: досить. Подивись, що ти робиш зі своїм життям. І зі своїми словами. Кому ти їх віддаєш. На що витрачаєш. Кого ними тримаєш біля себе. Кого відштовхуєш. Що повторюєш уже двадцять років просто за звичкою.

Є в цій хасидській притчі ще одна річ, яка мені подобається. Якщо кількість наших слів справді обмежена, то мовчання продовжує життя. Не медичне, звісно. Інше.

Мовчання дає кілька секунд, у які слово ще належить тобі. Поки воно не вимовлене, його можна змінити. Можна замість образи поставити запитання. Замість звинувачення сказати: «Мені боляче». Замість звичного «все нормально» — нарешті відповісти правду. А можна нічого не сказати.

І це теж буде відповідь.

Ми живемо в час, коли світ постійно вимагає від нас слів. Треба мати думку про все. Реагувати негайно. Коментувати. Обурюватися. Висловлювати позицію ще до того, як зрозумів, що сталося. Мовчання починає виглядати майже підозрілим.

Але, можливо, не кожна тиша потребує заповнення. Не кожна суперечка потребує переможця. Не кожна дурниця потребує нашої відповіді.

Якщо слова справді відраховують наше життя, було б прикро витратити останні сто тисяч на доведення незнайомцям, що вони неправі.

Я не знаю, скільки слів мені залишилося. Ніхто не знає. Може, мільйони. Може, значно менше. Та, власне, це нічого не змінює.

Бо сенс притчі не в смерті.

Вона лише ставить смерть поруч зі словом, щоб ми нарешті помітили слово.

І сьогодні, на межі одного року й наступного, це здається мені достатньою причиною трохи помовчати. А потім сказати те, що справді варте того, аби витратити на нього частину свого життя.

Максим Голубєв, журналіст

Останні публікації